Тетяна Михайлівська-Цимбал
З військового гнізда
Тим часом у Росії вибухнула жовтнева революція, і до нас прийшов спізнений наказ — повертатися назад до Могилева.
Поворот був жахливий. Осінь перейшла в зиму, в горах випали глибокі сніги і вдарили суворі морози з пронизливими вітрами. Непідковані коні на стрімких дорогах падали, розбиваючи зуби, і ледве-ледве посувалися від одного села до другого. Полонені, відчувши, що вони зі зміною влади в російській імперії юридично перестали бути полоненими, почали розбігатися.
Втік, врешті, і сам командир конвою, забравши зі собою гроші, а я залишилася з рештою полонених й охорони сама. Старости сіл, до яких ми прибували на постій і відпочинок, стрічали нас ворожо, і лишень страх перед озброєним конвоєм примушував їх давати нам притулок і обрік для наших нещасних, вимучених коней. Положення було просто розпучливе.
Та все ж якось із великою бідою я прибула в Мотилів, привівши з собою і решту полонених і решту конвою.
У Мотилеві, на мою велику радість, я вже застала батьків. Тато був здемобілізований і повернувся додому, а з ним — і мама.
Місто виглядало так, немов би над ним пронісся циклон. Революційна розруха йшла повним темпом.
Часописи не виходили, електрівня була зруйнована, крамниці закриті, а навіть погромлені. Південно-західний фронт заломився, вояки кидали зброю й розбігалися. Діставалися додому, як могли. Залізничний транспорт був у стані повної руїни, поїзди ходили нерегулярно й рідко, тож були переповнені. Вояки напихалися у вагони, мов оселедці в бочку, їхали на дахах, на відкритих плятформах, гронами висіли на буферах.
Коли поїзди проїжджали під низькими мостами, то всіх пасажирів з дахів змітало додолу, часом і під колеса. Від скупчености й нечистоти масово ширилася
нова хвороба — «еспанка». Люди гинули від неї, мов ті мухи восени. Гинули вони і в поїздах, а ще живі викидали їх з вагонів — просто вздовж залізничних
колій.
Могилів Подільський був першою станцією, де зупинялися потяги з фронту. Тоді сотні хворих, які могли ще втриматися на ногах, брели до одинокої в місті
лікарні. Частина з них так і не доходила, а падала по вулицях і вмирала. Трупи валялися по кілька днів, бо міські фурґони не вспівали забрати всіх і відвезти на кладовище. Лікарня не вміщала всіх хворих, а до того ввесь медичний персонал був також зредукований хворобою до кількох осіб. Одні лежали хворі, інші вже вимерли. Положення було страхітливе.
В місті розліпили заклики до добровольців, які погодилися б доглядати хворих. І я пішла на цей заклик.
У лікарні зголосилася до лікаря зі смертельно втомленим обличчям. Сказала йому, що прийшла доглядати хворих. Він пильно подивився на мене і попередив:
— Тут можна вмерти.
Я це знала і тому лишень знизала плечима.
Лікар мене прийняв і вияснив мені мої досить нескладні обов’язки: приймати хворих, записувати їхні адреси й не дозволяти виходити з палати. Ліків не
було ніяких, тож і допомога хворим зводилася до того, щоб, наприклад, допомогти обернутися з боку на бік, підтримати при вставанні, подати води й тому подібне.
Невелика палата, яку мені дали під нагляд, справила на мене моторошне враження. При нормальних обставинах там стояло десять ліжок, але тепер там ліжок взагалі не було. Натомість на підлозі лежала брудна солома, а на ній, без ніякої постільної білизни, валялося сорок людей. Більшість із них маячила і викрикувала щось у гарячці, багато поривалося встати, але частина вже конала. З вечора на ранок із тієї сороківки живими лишалося четверо-п’ятеро, що доходили в найближчі наступні дні, але палата наповнялася іншими. Були тут люди навіть із недалеких сіл, але майже ніхто з них не доживав до щастя — побачити рідну хату й родину.
Під лікарнею був довгий коридор, і кожного ранку туди зносили мертвих. Клали їх попід стінами праворуч і ліворуч, як дрова, ногами до вузького проходу. Купи трупів виростали аж під стелю, і вози, що приїжджали їх забирати круглу добу і відвозили на цвинтар, не могли дати ради. Забирали звичайно тих, які були ближче дверей, а решта лежала й розкладалася, наповняючи коридор жахливим смородом.
На кладовищі також не було краще. Через усі ті революційні події й через епідемію не вистачало гробокопателів. Трупи складали в стирти і присипали землею, а по ночах їх розтягали голодні пси.
Просмотров: 22