Завальнюк К. В.
Журавлівський І. М.
Український військовий та громадський діяч І. М. Ухів (1897-1974)
У період боротьби за незалежну Українську державу 1917–1920 років свій вагомий внесок у її розбудову та захист зробили і кращі сини та доньки Могилів-Подільського краю. Це, зокрема, підполковники Армії УНР Олександр Янковський (м. Могилів-Подільський), Юхим Яблонський (с. Тропове), сотник Армії УНР Михайло Пастушенко, полковник Армії УНР Олексій Зеленський, старшина Армії УНР, талановитий поет, прозаїк, вчений Леонід Мосендз, генерал-хорунжий Армії УНР Іван Копестинський (всі – уродженці Могилева-Подільського), педагог, член Центральної Ради Семен Григораш (с. Балки), повстанський отаман Павло Козак (с. Юрківці), історик церкви, письменник, член Центральної Ради, міністр віросповідань Гетьманської держави П. Скоропадського та Директорії УНР Олександр Лотоцький (с. Бронниця). До речі, з останнього села походив і визначний український військовий та громадський діяч, ровесник та земляк Л. М. Мосендза Іван Ухів. На жаль, нині навіть краянам І. Ухова майже нічого невідомо про цю яскраву, непересічну постать. Тому запропонована розвідка і покликана розширити наші знання про цього визначного українського патріота.
Іван Мокійович Ухів, полковник Армії Української Народної Республіки, народився 24 червня 1897 року в середньо-заможній сім’ї Мокія і Мотрі з Луценків у селі Бронниця нинішнього Могилів-Подільського району Вінницької області. Після закінчення міського училища навчався в Києві в технічному училищі.
З початком Першої світової війни вступив до військової школи прапорщиків. На фронті дослужився до рангу штабс-капітана. Був отаманом групи «Вільного Козацтва», яке мало головний осідок у Могилеві-Подільському. Це була група Вільного Козацтва «Синьожупанників». Їхньою уніформою були сині жупани та сиві смушеві шапки з червоними шликами, на комірцях сорочок вишиті золоті тризуби. Ухів навіть мав «оселедця» замість звичайної чуприни [4, с. 32 – 33].
До речі, козацький курінь імені Івана Мазепи, який створив та очолив Іван Ухів, у тогочасних умовах загальної анархії, політичної нестабільності та економічної розрухи був чи не єдиним гарантом правопорядку та законності на території Могилів-Подільського повіту. Ось як, наприклад, характеризував становище на Могилівщині у доповідній записці Подільському губернському комісару від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції: «Положение уезда тяжелое. Помещичьи имения, еще не разгромленные, считаються малыми единицами. Но и им не избежать общей участи. Разрушительные инстинкты развиваются и ищут практического применения. Уже крестьяне начинают грабить друг друга: беднейшие нападают на более зажиточных, – маскируясь при выступлениях в солдатские шинели, которых в деревнях большое изобилие. Грабят по дорогам «буржуев», евреев, крестьян и кого попало. Опаснее всего, что в грабежах конкурируют с профессиональными грабителями простые, рядовые селяне.
Интеллигенция не только состоятельная, но и бедна: учителя, фельдшера и пр., те самые, которые просвещали и приводили к сознанию необразованные массы, часто получают отказы в просьбах продать съестных продуктов и уже намечается стремление выживать интеллигенцию из сел и даже местечек (Шаргород).
Идет пропаганда на бойкот интеллигенции домашней прислугой: «Хай пани сами працюють».
Некоторые исполнительные комитеты (Ярышево, Шаргород) выносят постановления о смене своими сталенниками чинов милиции под разными неосновательными предлогами. Силы милиции являются равными одинокому суденышку на волнах взбуренного океана.
Администрация не располагает никакой вооруженной силой.
В виде слабого паллиатива применяем добровольную самооборону, вооружать которую удается лишь с невероятными трудностями, но и по отношению к ней проявляется у «граждан» стремление разоружать (Ярышев).
Драгуны, призванные охранять тыл, в одних случаях отказывались защищать общественное достояние, а в других случаях переходили на сторону самооборонцев. Драгунские эскадроны постепенно исчезли из уезда.
Военная милиция оказалась в смысле помощи администрации несостоятельной, а теперь совсем распылилась (осталось около 10 человек).
Вільне козацтво из бумажного царства в реальную жизнь не перешло. А народ тем временем начинает уверять сам себя, что он сам для себя закон и движется по линии автономизирования каждой своей деревни» [6, с. 89 – 90].
Зусилля козаків І. Ухова із забезпечення правопорядку на території Могилів-Подільського повіту були належним чином оцінені і новою, гетьманською владою. Першого травня 1918 року розформований курінь імені І. Мазепи в повному складі влився до новосформованих повітових комендантських пішої та кінної сотень, а його організатору, добродію Ухову, Могилів-Подільський повітовий комендант Андрій Вовк висловив щиру подяку. У своєму наказі від 3 травня 1918 р. А. Вовк відзначав: «Курінь імені Івана Мазепи, сформований добр. Уховим в часи большевицького руху на повіті, науказую рахувати з 1-го травня неіснуючим і переформованим в повітову пішу сотню і повітову кінну сотню. Добродія Ухова, згідно його прохання, звільнити з посади старшини куріня. Лічу службовим обов’язком зазначить, що курінь імені Івана Мазепи сформований в самий тяжкий час, коли взагалі на Україні і, зокрема, на повіті панував бандитний большевизм, безладдя та руїна, тоді цей курінь був єдиною підставою Української влади на повіті, допоміг охоронить повний спокій населення повіту, схоронив величезні склади Державного майна в м. Могильові, припинив ту злочинну спекуляцію з державним майном, яка потирялась в часи большевицького руху. Зробив те, що тільки могли зробить кращі сини армії України.
З огляду на се, висловлюю щиру подяку добродію Ухову, який поклав величезну енергію, усій старшині і козакам покладаю надію, що козаки, котрі залишились у пішій та кінній повітових сотнях, будуть провадити так само щиро свою працю і добродій Ухов незабаром знову принесе свою молоду енергійну силу на користь України» [1, арк. 76].
Відомо також, що І. Ухов брав участь у придушенні більшовицького виступу на заводі «Арсенал» у Києві у січні 1918 року [4, c. 35].
Наступна сторінка біографії І. Ухова тісно пов’язана з його активною діяльністю у середовищі антигетьманської опозиції восени 1918 року.
Про цей період життя та діяльності Івана Ухова залишив свідчення на допиті у 1935 році його колишній бойовий побратим та джура Василь Іванович Галущак (народився 1898 року в с. Унгри Сороцького повіту Бессарабської губернії, до свого арешту 1 квітня 1935 р. працював інспектором Жмеринського районного відділу народної освіти). Після закінчення Сороцької учительської семінарії в 1917 році для продовження навчання прибув до Києва, де на грунті спільних політичних уподобань та переконань познайомився із земляком, – уродженцем с. Бронниця Могилів-Подільського повіту Подільської губернії Іваном Мокійовичем Уховим. «Ухов, – повідомляв В. Галущак, – перебував у так званому «Національному союзі» і приймав там активну участь у боротьбі з гетьманською владою та за встановлення самостійної України.
Моя праця виявлялася у наступному: я спільно з Уховим готували повалення гетьманської влади в Києві, для якої мети приступили до схилення на бік Петлюри залізничного полку, що стояв у м. Києві, маючи на увазі використати для підняття повстання проти Гетьмана.
Після невдалого повстання проти Гетьмана я та Ухов поїхали до Білої Церкви, де став працювати у штабі резерву головної команди петлюрівських військ; начальником штабу був полковник Шаповал.
Потім вступив разом з Уховим до петлюрівського полку під командою Шандрука, де служив у полковій розвідці.
У складі полкової розвідки неодноразово ходив у розвідку проти червоних військ; брав участь в боях проти червоних, зокрема в бою під ст. Вапняркою, від якої в результаті бою червоні відступили і цю станцію ми захопили» [2, арк. 8].
Битва під Вапняркою, яка увійшла в історію під назвою «Вапнярської операції», мала величезне стратегічне значення для Армії УНР. Внаслідок цієї операції було звільнено шлях на Одесу, надійно прикрито від ворога Могилівський напрямок, а найбоєздатнішій на Українському фронті совєтській 45-й дивізії з поодинокими ударними частинами завдано значних втрат. Зокрема, за час Вапнярської операції 3-я Залізна дивізія Армії УНР під командуванням Олександра Удовиченка (до речі, до складу цієї дивізії входив 9-й стрілецький полк полковника Павла Шандарука, в якому хоробро воював Іван Ухів) розбила 22 ворожі частини в загальній кількості до 11000 бійців [7, с. 113]. Окрім цього, українськими вояками захоплено до 1000 полонених, велике майно, 5 бронепотягів [7, с. 122].
«Протягом тижня, – відзначав згодом у своїх мемуарах О. Удовиченко, – точилися надзвичайно криваві бої. Врешті, за допомогою 9-го стрілецького полку, що підійшов з Могилева, станцію Вапнярку 21 липня було зайнято полками 3-ї дивізії.
Завдання своє вона виконала, але понесла важкі втрати. До 40 старшин і до 200 козаків було забито. До 300 поранених і хворих відправлено в запілля. Після захоплення станції Вапнярки 3-я дивізія розпочинає цикл боїв за утримання її в своїх руках.
Становище 3-ї дивізії після захоплення Вапнярки було невідрадним. Жмеринка ще була в руках ворога. Звідти можна було чекати кожної хвилини або підходу червоних відділів, або бронепотягів. Як ліве, так і праве крило дивізії цілковито не були забезпечені, а в районі Ямполя на Дністрі з’явилася ворожа кіннота до 400 шабель. Залізниця на Христинівку й Одесу була в розпорядженні ворога для підвозу резервів. Але разом з тим, володіючи Вапнярським вузлом, 3-я дивізія, в свою чергу, могла загрожувати своїй південній частині Правобережної України. Командування 14-ї совєтської армії добре розуміло значення Вапнярки, тому всі свої зусилля скерувало на те, щоб знову перебрати її в свої руки.
Після кількаденного спокою на цьому фронті червоні починають систематично атакувати 3-ю дивізію. Одержавши підмогу – полк в складі до 2000 багнетів під командуванням якогось Мішки Японця (полонені говорили, що це відомий одеський бандит), – 45-а дивізія атакує Вапнярку. Червоним пощастило підійти аж до самої станції. Бій дійшов до ручних гармат. Незважаючи на міцний опір куреня 9-го полку, ми змушені були залишити станцію і тільки на другий день контратакою того ж куреня знову оволодіти нею» [7, с. 115].
В бою під Вапняркою ІванУхів був важко поранений (навіть через багато років після цього він був змушений накульгувати на ногу). Все ж, ця обставина не завадила йому брати участь у найважливіших подіях доби боротьби українського народу за незалежність, в тому числі і в національно-визвольному повстанському русі.
У ті часи, пригадувала згодом дружина І. Ухова Тетяна Михайлівна, «не лишень окремі особи, але й цілі села мали різні наставлення. Наприклад, село Бронниця, що лежало по одному боці Могилева, було національно свідоме й діяльно підтримувало українську владу. Натомість два села – Серебрія й Неомія (Немія. – Авт.), – що знаходилося по другому боці, були скомунізовані й мали навіть свого більшовицького ватажка, Чабана» [3, с. 91].
Волею долі пані Михайлівська опинилася у лавах бронницьких повстанців. Сталося це завдяки активній просвітянці та свідомій українці, кравчині Валерії Будній, у помешканні якої в Могилеві-Подільському часто збиралися повстанці. Там вона і зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Уховим, який на той час стояв на чолі повстанського загону. Штаб цього загону розміщувався у Бронниці та й більша частина його учасників – бронничани [3, с. 91 – 92].
Базою для повстанців були окопи на другому боці Бронниці, що лежала в яру. Належали до нього переважно сільські хлопці й сільські вчителі – всі молоді й відважні. Інколи потрапляли до нас і військові старшини, але не затримувалися довго: приходили й відходили, перебувши критичний час. Всі ми були великими ідеалістами. Не чекали ніякої винагороди за свою діяльність, жили тим, що приносили селяни, і знали, що кожної хвили нас могла чекати жорстока розправа. Та все ж трималися. Трималися стихійно. Може, наші зусилля були слабі, нескоординовані, але в ті часи всяка опозиція до комунізму відігравала важливу ролю. І вже самий факт, що комуністи ні разу не наважилися зайняти Бронницю, знаючи, що матимуть відсіч, доказував, що нас таки побоювалися» [3, с. 39].
У загоні ТетянаМихайлівна виконувала обов’язки зв’язкової-розвідниці, оскільки загін потребував точних і оперативних інформацій про рухи й силу ворожих частин і зв’язків, навіть з Києвом. Так, завдяки сміливості та винахідливості Т. Михайлівської було зібрано детальну інформацію про кількість коней та гармат у більшовицькій Другій Бессарабській дивізії, що зайняла Могилів-Подільський [3, с. 92 – 93]; врятовано від чекістських лабет пораненого сотника Армії УНР Полторацького [3, с. 102 – 112]; налагоджено доставку важливої секретної інформації до Києва [3, с. 117 – 124].
«Як я вже згадувала, – продовжувала свою розповідь Т. Михайлівська, – мої товариші по зброї ставилися до мене, як і належить ідейним воїнам. Ставилися по-братерському. І коли кому з них мама чи сестра приносила кисле молоко, якусь паляницю чи ще щось інше з їжі – завжди зі мною ділилися.
З тих друзів я зокрема згадую з великою теплотою одного сільського вчителя, якого ми кликали здрібніло Васильком. Ми всі дуже його любили. І було за що. Дуже хоробрий у боях, холоднокровний в найгірших небезпеках, Василько був одночасно веселим і дотепним товаришем. Смішив нас до сліз, коли якось кумедно морщив носа і складав уста, стаючи зовсім подібним до зайця» [3, с. 99].
З інших учасників повстанського руху Т. Михайлівська згадує також Федора Коваліва, Валерію Будню, Василя Галущака, Косу…
Настала осінь 1920 року, яка виявилася нещасливою для повстанців. Після поразки Армії УНР та закріплення на Поділлі влади більшовиків у Могилеві запанував жах. «Під більшовицьким серпом і молотом щодня падали жертви, ще чиленніші, ще безглуздіші, ніж було перед тим. Місто голодувало. Не було хліба, а про сіль – годі й згадувати. Всі, що були причетні до українського визвольного руху, або гинули в ЧК, або тікали і сривалися» [3, с. 126].
Ось як описувала червоний терор, що запанував тоді на Могилівщині, вже згадувана Т. Михайлівська: «Арешти, розстріли і заборона від п’ятої години вечора до сьомої ранку виходити на вулицю. Комісаром ЧК був тоді Фомін – колишній старшина царської армії, відомий своєю жорстокістю. Казали, що був наркоманом. Чи це була правда – не знаю, але знаю, що був високий на зріст, кремезний і ходив у чорній черкесці з червоним башликом, який спадав йому на спину. Зі своїм помічником, якимось білобрисим латишем, Фомін закатував багато українців. Саме закатував, а не просто розстріляв. З його жертв я знала багатьох особисто. Так, наприклад, нашого таки повстанця Косу довго мучили перед смертю. Вибрали йому очі, відрізали вуха і ніс, а труп викинули на пустирище для постраху іншим, зокрема, напевне, для нас, повстанців. Труп я бачила на власні очі. Закатували й Вікторовського, єдина «провина» якого полягала в тому, що він був українським артистом. Йому попід нігті аж до загнень пальців запихали довгі шпильки від жіночих капелюхів. Закатували й бібліотекарку з «Просвіти» – молоденьку гарненьку Ніну Камінську. Розстріляли кревну пані Будної – Олександру Будню і її товаришку з Кубані, Сіму Бачинську» [3, с. 103 – 104].
До того ж, раптом «одного дня на вулицях з’явилися плакати, в яких було опубліковано список цілого нашого загону – разом 21 особа – з єдиним жіночим іменем – моїм! ЧеКа закликало населення видати нас й обіцяло за кожну голову по сто тисяч рублів нагороди (вартість однієї корови в той час)» [3, с. 105].
В цих умовах полковник Ухів разом із рештками загону вирішує шукати безпечнішого притулку в Румунії. Перед розлукою із батьківщиною Ухів побував у Бухаресті, де оформив для своєї групи необхідні документи. Таким чином, одного каламутного осіннього ранку 1920 року повстанці успішно переправилися через Дністер на човнах і пристали до бессарабського берега в містечку Атаки [3, с. 127].
Перед виїздом з села Бронниця Іван Ухів та Тетяна Михайлівська повінчалися в місцевій Свято-Успенській церкві в присутності великого гурту повстанців. Вінчав молодят отець О. Лотоцький. Обоє молодят були одягнені в народні українські костюми, а коли вони йшли вже з церкви, дорогу їм переливали чистою водою місцеві жінки [3, с. 128].
Так починалася нова частина їхнього життя.
За допомогою представника УНР в Чернівцях, полковника Лугового, втікачам вдалося отримати необхідні документи для проживання в Румунії. Певний час І. Ухів разом з дружиною мешкав у Чернівцях в будинку своїх давніх добрих знайомих Турушанків. Після цього йому вдалося влаштуватися на роботу управителем маєтку в с. Грозинці Хотинського повіту (нині – Хотинського району Чернівецької області). Його ж дружина почала працювати вчителькою в сусідньому селі Бубнівці [4, с.
10–13]. Одночасно, як свідчив уже згадуваний Василь Галущак, Іван Ухів також служив у розвідці при французькому консульстві у Чернівцях (в 1924 – 1925 роках, вже з Аргентини, оримав від І. Ухова 4 листи) [2, арк. 21].
Так подружжя прожило на території тодішньої Бессарабії біля двох з половиною років. На жаль, через погіршення ставлення офіційної влади до українців та загрозу більшовицької окупації краю Іван та Тетяна Ухови були змушені покинути Бессарабію. На Великдень 1923 року вони за допомогою місцевих євреїв отримали дозвіл на виїзд з Румунії. Спочатку подружжя мало намір оселитися в Канаді, але знайомі переконали їх переїхати до Аргентини, куди подорож була значно дешевшою.
Зрештою, після восьмиденної подорожі океаном, Ухови 9 липня 1923 року прибули до берегів Аргентини [4, с. 16]. На перших порах пані Тетяні вдалося влаштуватися робітницею на фабрику м’ясних консервів «Свіфт» в містечку Беріссо, що за 60 км від Буенос-Айресу. Іван Ухів через колишнє поранення не зміг влаштуватися на роботу і був змушений займатися домашнім господарством.
Серед мешканців Беріссо виявилося чимало українців, в тому числі і національно свідомих. Серед них, зокрема, були колишній вояк УГА Іван Кривий, православний священик з Поділля Микола Чернявський, інженер Тирса Петрівський та інші. Саме завдяки підтримці цих та інших небайдужих українців в Аргентині у містечку Бнріссо восени 1923 року було створене перше українське товариство. Спочатку вона називалося «Молода Громада» (голова – Семен Закидальський), а згодом, коли отримало статут «Просвіти», прийняло назву «Просвіта» (лютий 1924 р.). Першим головою «Просвіти» в Беріссо був Антін Байрак [4, с. 22].
Активну участь у діяльності «Просвіти» в Беріссо, а згодом і в Буенос-Айресі (в столиці Аргентини це товариство було засноване 1 серпня 1924 року з ініціативи Григорія Недобія) брали участь і наші земляки – Іван Ухів та його дружина, котрі з 1924 року перебралися до Буенос-Айреса [4, с. 26]. Нарешті, І. Ухову пощастило тут знайти непогану роботу: за допомогою свого старого знайомого, полковника Симоніва, йому вдалося влаштуватися ремонтним робітником електричного устаткування військових кораблів. «Праця була не тяжка і обставини відносно добрі, тож залишився він там працювати на довгі роки» [4, с. 28]. Там же, в Буенос-Айресі, дружина І. Ухова закінчила бухгалтерські курси і згодом почала працювати бухгалтером на цукерковній фабриці.
В Аргентині пані Тетяна Михайлівська-Цимбал випустила дві книги спогадів – «З військового гнізда» (1977) та «Спогади (Моє життя на еміграції») (1984). До речі, вона є нашою землячкою: народилася 1900 року в історичному містечку Брацлав на Поділлі у родині професійного військового, штабс-капітана 75-го Севастопольського полку Сергія Миколайовича Михайловського [5, с. 52] та представниці відомої священницької родини Олександри Володимирівни Боржковської. У зв’язку з
військовою службою С. Михайловського родині досить часто доводилося змінювати місце свого проживання: Ладижин (тут знаходився штаб полку), Гайсин, Жмеринка, Курськ, Умань, Київ тощо. Особливе місце у цьому списку займає також Могилів-Подільський, де проживала бабуся, а з 1917 року тітка Валентина і мати Тетяни Михайлівської (батько, на той час генерал-майор російської армії, загинув у 1920 році в Херсонській губернії у лавах добровольців). У Могилеві родина мала два будинки: один великий, мурований, який свого часу відписала бабуся у віно своїй дочці, був реквізований під канцелярію Земським Союзом; другий будиночок, докуплений пізніше, являв собою звичайну селянську хату (в ньому і замешкала родина) [3, с. 77].
Досить цікавими та об’єктивними є спогади Тетяни Михайлівської про Могилів-Подільський так званої «революційної» доби: «Мабуть, ні одне українське місто не зазнало за часів більшовицької революції стільки потрясінь і змін, як МогилівПодільський. Здавалося, забуте Богом і людьми, далеке від центру містечко, могло спокійніше перебути бурхливі часи. Але в дійсності, не було ні одної хвилі, яка б не перекотилася через нього. Досить сказати, що за два роки Могилів переходив двадцять один раз із рук до рук різної влади. Ці зміни називалися переворотами й наступали одна за одною: то українці, то більшовики, то денікінці. Зміна влади, як правило, викликала страшну анархію, що її супроводжували крики по ночах, грабунки й убивства. На додаток тих страхіть, коли в містечко увігналася Дика Дивізія генерала Шкуро, почалися ще й жидівські погроми, яких не чинили ні українські частини, ні більшовицькі.
Пошта і телеграф не працювали, часописи також не виходили, тому ніхто не знав, яка влада при владі сьогодні, а ще менше – яка буде взавтра. Вірніше було б сказати, що Могилів кожного разу мав свою окрему, не залежну від столиці «владу», відповідно до того, яке військо його займало. А всі війська, які б вони не були, починали «правити» з того, що запасалися харчами й тягловою силою, реквізуючи їх по довколишніх селах. За все це платили грішми, які не мали ніякої вартости, або розписками, що, зрештою, на одне виходило. Селяни боялися ставити одвертий спротив, але боронилися перед реквізиціями як могли: закопували збіжжя, ховали коней та худобу по лісах та балках, а навіть, як мені оповідали, висаджували скотину на горища.
Цілий державний апарат був знищений, все спаралізоване. Ніхто, можна сказати, за незначними вийнятками, не працював, бо не було де. Тим же щасливцям, яким вдалося зайняти якусь тимчасову посаду при новій «владі», платили «натурою»: борошном, крупами, конопляною олією і сіллю. Всього того давали в дуже малій скількості й нерівномірно, але й це було важливо, бо харчів бракувало. Зокрема ж було погано з сіллю – її не довозили, а місеві запаси вичерпалися. Мені самі довелося жити два тижні на несолених харчах, і я з досвіду знаю, як це важко. Ні цибуля, ні часник, ні ніякі інші приправи не помагали. Організм потребував солі.
З сірниками також була проблема – їх ні за які гроші не можна було дістати. То в кожній хаті в печі або попросту в горщику тримали попіл, а в ньому – гарячі вуглини. Треба було добре пильнувати, щоб ті вуглини не погасли, бо тоді треба бігати по сусідах позичати. За кожним разом, коли треба було розпалити вогонь, то його роздували при помочі прикладеного до вуглика паперу. А щоб нагріти трохи хату, чи щось зварити, на вогонь клали все, що було під рукою і що могло горіти –
своє або чуже: паркани, цінні овочеві щепи, меблі, книжки, піяна. Ніщо не мало вартости. Була лишень одна мета – вижити! І задля цієї мети могилівчани сунули на села, вимінюючи одежу, взуття, ковдри, біжутерію – взагалі все за щось таке, що можна було з’їсти. Вимінювали за безцінь, за що-небудь, щоб лишень якось відтягнути примару голодової смерти. А село, помимо всіх реквізицій, таки щось зі свого господарства мало, бо ще не знало колективізації, ані «продрозвьорсток» (при них забирали все, включно з жіночими сорочками) і набувало навіть предмети розкоші, яких раніше ніколи не мало й не вживало» [3, с. 88–90].
Все ж, центральне місце першої книги спогадів Т. Михайлівської-Цимбал займає опис життя війського середовища за царських часів в Україні, середовища, в якому з часом, під впливом тогочасних подій пробуджувалась національна свідомість. Це ж середовище породжувало і таких відомих військовиків – діячів Української революції, як Олександр Кузьминський, Іван Полтавець-Остряниця, Олександр Гаєвський, Вікул Дітель, Олександр Рогоза та, зрештою, Іван Ухів…
У другій книзі своїх спогадів, які мають підзаголовок «Моє життя в еміграції» (1984 рік) Т. Михайлівська-Цимбал розповідає про громадське та культурне життя українських емігрантів в Аргентині, а також, зокрема, про внесок у його розвиток полковника Армії УНР Івана Ухова: «Мій чоловік, Іван Ухів, багато працював для «Просвіти». Допомагав в улаштуванні різних імпрез чи в полагоджуванні інших справ. В дальших роках був декілька разів членом управи. Окрім праці при «Просвіті»
багато часу він уділяв Українській Православній Церкві. Щоб знайти відповідне приміщення для відправ, треба було багато находитись. Приміщення мусіло бути просторе, бо народу на Богослужби приходило багато. Також він дбав про всі необхідні речі для відправ. Жертвував він завжди щедро на церковні та інші громадські цілі. В тих справах ми завжди з ним мали спільні погляди, і я завжди підтримувала його.
В нашім скромнім, але досить вигіднім та спокійнім першім помешканні в Буенос-Айресі було часто досить людно. Відвідували нас наші давніші й нові знайомі, велись жваві розмови. Іван був дуже гостинним і любив товариство. Він завжди допомагав мені частувати гостей та сердечно їх приймав. Любив також допомагати іншим, коли тільки міг – чи в підшукуванні праці, помешкання, чи в інших випадках» [4, с. 35].
Зазначимо також, що Іван Ухів був співзасновником першої «Просвіти» в Аргентині в місті Беріссо в 1923 році. Також він допоміг організувати українську православну церкву в БуеносАйресі 1924 року. Був активним членом «Просвіти» в БуеносАйресі та завжди щедро жертвував на громадські цілі [4, с. 35].
У 1928 році у житті подружжя Ухових сталися зміни: через «деякі розбіжності» вони розлучилися, хоч «остались добрими друзями на все життя». «Можу щиро сказати, – згадувала Т. Михайлівська, яка надалі пов’язала свою долю з відомим художником-графіком з Наддністрянщини Віктором Цимбалом (1901 – 1968), – що він був дуже ідейною і доброю людиною, і як муж супроти мене був завжди вирозумілим, ввічливим і добрим» [4, с. 37].
Помер Іван Ухів у США 24 лютого 1974 року. Похований на Українському православному цвинтарі св. Андрія у Баунд-Бруці [4, с. 35]. Своєю діяльністю та кипучим життям в ім’я України він, безумовно, заслужив на вічну пам’ять та вдячність з боку нащадків.
Джерела та література:
1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО). – Ф. Р – 1196. – Оп. 1. – Спр. 12.
2. ДАВіО. – Ф. Р – 6023. – Оп. 4. – Спр. 12547.
3. Михайлівська-Цимбал Т. З військового гнізда (Спогади) / Тетяна Михайлівська-Цимбал. – Буенос-Айрес: Вид-во Юліяна Середяка, 1977. – 128 с.
4. Михайлівська-Цимбал Т. Спогади (Моє життя в еміграції) / Тетяна Михайлівська-Цимбал. – Буенос-Айрес: Вид-во Юліяна Середяка, 1984. – 182 с.
5. Подольский адрес-календарь / Сост. В. К. Гульдман. – К.-П., 1900. – 349 с.
6. Східне Поділля в добу Центральної Ради та Гетьманату П. Скоропадського (березень 1917 – грудень 1918 р.): Збірник документів та матеріалів / Упоряд. К. Завальнюк, Т. Стецюк. – Вінниця: О. Власюк, 2008. – 208 с.
7. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917 – 1921 / О. І. Удовиченко. – К.: Україна, 1995. – 206 с.
Просмотров: 30