Архівний документ. “1945 року квітня п’ятого дня трибунал військ НКВС Одеської області на закритому судовому засіданні с.Вільшанка розглянув справу по звинуваченню Бялецького Мечеслава Титовича, 1882 року народження, із службовців с.Дятлова Вінницької області, поляк, лікар, безпартійний, завідувач лікарні с.Юзефпіль Вільшанського району. Він у 1941 році доніс поліції про перебування у лікарні невідомого громадянина, єврея. Крім того, маючи радіоприймач, Бялецький серед населення
с.Юзефполя розповсюджував повідомлення німецького командування.
На підставі статті 54-1 “а” КК УРСР гр.Бялецький засуджений до десяти років позбавлення волі з наступною поразкою у правах терміном на п’ять років, із конфіскацією усього майна.
Вирок остаточний і оскарженню у касаційному порядку не підлягає”.
* * *
У липні 1936 року мешканці Юзефполя (тепер Иосипівка) Вільшанського району відзначали знаменну подію. Точніше - дві одночасно: виповнювалося 25 років від дня заснування сільської лікарні та роботи у ній головного лікаря Мечеслава Титовича Бялецького. Як водиться у таких випадках, ювілей проводили урочисто, з розмахом. Адже послугами лікарні за чверть століття скористалися десятки тисяч людей з багатьох сіл району, бо не у кожному з них існував медичний заклад. Навіть у райцентрі лікарню з двома відділеннями було відкрито лише у 1932 році. У Юзефпільській їх діяло три: терапевтичне,
педіатричне і хірургічне. Для звичайного села це рідкість навіть у наш час.
Не дивно, що ювіляри приймали безліч вітань від керівників області й району, підприємств, установ, організацій, окремих громадян. Районна газета “Колгоспна праця” у кількох номерах вміщувала ті вітання. На урочисті збори у сільбуді зібралося все село. Прибули високі посадовці з обласного центру, перші керівники райкому партії та райвиконкому. Привітав свого колегу через газету майбутній заслужений лікар УРСР Феодосій Гетьманець із сусідньої Добрянки. Медперсонал лікарні і головного лікаря вшанували щедро. Мечеславу Титовичу вручили грамоту Одеського облвиконкому “Знатний лікар”, усі медики одержали премії. На той час доктор Бялецький зробив п’ять тисяч складних операцій.
... А починалось усе з 1911 року. Саме тоді в Юзефпіль прибув молодий лікар Мечеслав Бялецький, випусник медичного інституту. Це село на Одещині обрав не випадково - значну частину його населення складали поляки, а Мечеслав був за національністю поляк і мав у Юзефполі рідню. Енергійний,
ініціативний фахівець поставив за мету організувати у селі медичний заклад. І свого добився — на початку липня невелика лікарня, у якій працювало двоє - лікар і його помічник - була відкрита. Відбувалися революції, війни, у селі часто змінювалась влада. Всім потрібна була медична допомога. І її лікарня надавала. Незважаючи на труднощі пожовтневих часів 1917 року, лікарня розвивалася. На кінець тридцятих років у ній було вже тридцять ліжок, а медперсонал складав понад двадцять осіб. Юзефпільська лікарня стала однією з найбільших у районі, її головного лікаря обрали членом окружного виконавчого комітету. Він користувався надзвичайно високою повагою і любов’ю мешканців чи не всього району. Багатьом селянам хірург Бялецький врятував життя, повернув здоров’я.
1 серпня 1941 року Юзефпіль окупували гітлерівці. Війна внесла крутий злам у долі багатьох людей, лікаря Бялецького у тому числі. Мобілізації він не підлягав за віком, у списки евакуйованих у тил його не внесли. До речі, про евакуаційні списки. У перший день війни Президія Верховної ради СРСР
видала указ, згідно з яким у місцевостях, оголошених на воєнному становищі (а територія всієї України була такою) всі функції державної влади передавалися військовому командуванню. За кілька днів уряд країни ухвалив постанову “Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна”. Зважаючи на перевантаження транспорту і стислі терміни евакуації, до списків заносилася вкрай обмежена кількість “контингенту”. Далеко не всім бажаючим вдалося евакуюватися у тил. Мечеславу Титовичу також. Мільйони людей залишилися на окупованій території не зі своєї волі. А жити треба було.
...Окупанти лікарню не закрили. Медики продовжували працювати, обслуговуючи виключно місцеве населення. Німці відібрали у закладу кілька приміщень для своїх потреб. Отже, головний лікар змушений був скоротити чисельність ліжок і, відповідно, персоналу. Як завжди у таких випадках трапляється, з’являються невдоволені керівником. В умовах обстановки підозрілості і репресій, що існували в СРСР у 30-50-і роки, звести рахунки з “кривдниками” було справою легкою. Немає нічого дивного у тому, що дві медсестри, яких Бялецький свого часу звільнив з роботи, після повернення у село червоних “стукнули куди треба”. У березні 1945 року Мечеслава Бялецького заарештували.
Якби слідчі облвідділу НКВС ретельно і добросовісно провели розслідування, доктора Бялецького треба було б ... представити до радянської нагороди. У чому його звинувачували? Читаємо рядки вироку. “Він у 1941 році доніс поліції про перебування у лікарні невідомого громадянина, єврея”. Його ніби-то
заарештували і розстріляли. Насправді все було не так.
Справді, у серпні 41-го до лікарні звернувся незнайомий чоловік. Його прийняли на стаціонар. Бялецький, як головний лікар, уточнив через знайомих, хто він. І коли з’ясувалося, що це червоноармієць, який вийшов із оточення і переховувався від німців, протримав бійця під приводом лікування і допоміг
перебратися у безпечніше місце. Загалом за роки окупації села лікар Бялецький врятував життя 32-ом військовослужбовцям Червоної армії, що підтвердило повторне розслідування. Але про це стане відомо надто пізно, жертва наклепу і службової недбалості взагалі ніколи про це не довідається...
Мечеслав Титович мужньо тримався на допитах і очних ставках, намагався розбудити совість наклепників, просив слідчих уважно розібратися у справі. Категорично відмовився підписати складений слідчим протокол, у якому ніби-то визнав свою вину. Але репресивна машина відчувала запах перемоги, і кожен виявлений “зрадник батьківщини” міг стати трампліном до чергових нагород і підвищення в чинах. Заслухавши жахливий вирок, який не можна було оскаржувати у касаційному порядку, Бялецький 18 квітня 1945 року звертається з листом до Голови Президії Верховної ради СРСР М.І.Калініна. Невідомо, як відреагував на скаргу “всесоюзний староста”, але прокуратура СРСР вирок від 5 квітня опротестувала, а військова колегія Верховного суду на підставі цього протесту той вирок відмінила і справу відправила на дорозслідування.
Коли читаєш протоколи допитів свідків, стає зрозумілим - хто був вершителем доль людських у системі найвищих каральних органів СРСР. Передам узагальнений текст свідчень медсестер, які донесли на свого головного лікаря.
Слідчий запитує свідка “М”:
- Чому вирішили, що доктор Бялецький повідомив поліцію про перебування у лікарні невідомої людини, єврея?
- Я підслухала випадково телефонну розмову доктора з поліцією.
- Як це було?
- Йшла коридором лікарні, де був установлений апарат: чую дзвінок, піднімаю трубку. То головний телефонував із дому. А телефон його був на одній лінії із тим, що в лікарні.
Те саме запитання, поставлене свідку “Н”.
- Я підслухала випадково...
Слідчий не уточнив, чи й не хотів уточняти - скільки апаратів було в лікарні, і чи були разом обидві жінки у цей час? А, виявляється, апарат був один, а “свідки” на той час знаходилися у різних місцях і підслухати телефонну розмову одночасно не могли.
Що ж до радіоприймача, “повідомлення якого розповсюджував серед населення”, Мечеслав Титович не приховував від слідства, що не здав приймача радянській владі у 1941 році й користувався ним у часи окупації. Але який це злочин? У повоєнні часи, описуючи дії радянського підпілля на окупованій території, неодмінно зазначалося, що підпільники друкували і розповсюджували серед населення повідомлення Москви про становище на фронтах. При цьому вказувалося, що патріоти мали... приймач. Виходить, вони теж порушили наказ про здачу приймачів? Інакше - де б вони у них взялися? Німці користуватися приймачами не дозволяли, особливо після поразки під Сталінградом. Всім було суворо наказано апарати здати в управу.
Отже, після втручання Верховного суду справу Бялецького відправлено на дорозслідування. Його проводив інший слідчий. Він зібрав більше фактів, допитав більшу кількість свідків. Але справу завершити не встиг: в управління держбезпеки області надійшло повідомлення: “Бялецький Мечеслав Титович, відбуваючи покарання у Сиблагу, 1 листопада 1945 року помер”. Не витримало травмоване серце 63-річного лікаря наруги над безвинною людиною. Слідчий слідвідділу УМДБ Одеської області справу припинив у зв’язку зі смертю засудженого. А, можливо, смерті й не було. Просто засудженого “прибрали”, щоб не псувати честь мундира слідчих НКВС.
Повернулися до “справи Бялецького” за клопотанням рідні у 1988 році. Нове, третє за рахунком, розслідування, проводила прокуратура Кіровоградської області. Було опитано десятки свідків, перевірено факти, розшукано осіб, яким лікар Бялецький врятував життя, співставлено показання безпосередніх
учасників подій. Постанову військового трибуналу про покарання М.Т.Бялецького було скасовано “за відсутністю складу злочину”. Справедливість відновлено, але, на жаль, життя людині, яка так багато зробила для інших, відновила здоров’я сотням хворих, врятувала від полону і смерті три десятки червоноармійців, не повернути.
* * *
У вересні 2005 року автор цих рядків зустрівся з одним із мешканців колишнього Юзефполя, ветераном війни і праці Михайлом Петровичем Красотою. Він добре знав лікаря Бялецького до війни і під час окупації.
- У селі всі його дуже любили, поважали, - каже Михайло Петрович. - До нього йшли з невиліковними, здавалося, хворобами, і лікар багатьох безнадійних ставив на ноги. Для нього не існувало понять робочий день чи вихідний. Варто було людині звернутися до Мечеслава Титовича - і він негайно приходив на допомогу. Для односельців було справжньою несподіванкою і, не боюся сказати, трагедією арешт лікаря. Нічим поганим він себе не заплямував - адже все його життя проходило на наших очах. Від людей на селі не сховаєшся. Але ніхто не знає тих негідників, які зробили наклеп - багато людей, перш за все євреїв, німці розстріляли під час окупації, частина жителів після війни із села виїхала. Слідчі НКВС свої таємниці не розголошували. Певен, якби ми знали тих донощиків - розтерзали б їх.
Така ось думка одного із знайомих доктора Бялецького. А ще Михайло Петрович так, між іншим, з гіркотою повідомив, що дітище Мечеслава Титовича-лікарня, перестала існувати, її зруйновано. А яке приміщення було! Цегла найвищої якості, кладена на вапні. Відбійними молотками руйнували. Тепер медичного закладу у селі немає.
Та зберігається людська Пам’ять. В ім’я її, на противагу злу, історія реабілітує безвинно убієнних.
Щоб таке не повторилося ніколи.
Юрій Матівос
"Реабілітовані історією. Кіровоградська область", Книга перша (Кіровоград: Антураж А, 2008)
Просмотров: 18